Покрова Пресвятої Богородиці
14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Святої Покрови. „Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем”. В українських селах і до сьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки – пора наймасовіших шлюбів в Україні.
Свято Покрови посідає почесне місце серед пошанованих свят на Україні. Що цікаво - шанується воно одночасно і християнами і рідновірами України, тільки зміст свята, навіть за однакової назви, зовсім різний.
Свято Покрови Матері Слави в Колодарі православних рідновірів ознаменовує засинання Природи, та вкривання Землі на зиму. Справді, в жовтні перші дерева втрачають листя, всі плоди уже дозріли: „Прийшла Покрова – на дереві голо”. Сивий Яр вступає в свою повну силу в першу п’ятницю, після дев’яти днів від осіннього рівнодення і ми вшановуємо Покрову Матері Слави. Це також свято вояцької честі та звитяги, на якому оборонці Матері-Землі показують свою вправність.
Незвичайна популярність та величність свята Покрови пояснюється дуже просто, хоч цього вперто не бажають визнавати і помічати представники християнства. Корені виникнення свята сягають сивої багатотисячолітньої давнини і пов’язані з космічним станом природи і, відповідно, особливим етапом у житті людини.
Які ж це особливості?
Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває
Землю або листям, або снігом.
До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої.
До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на Землі (в тому числі сівба озимих) – завершений хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Це свято – покровитель весіль, початок сезону на сватання та весілля, які закінчувались за два тижні до Пилипівського посту. Це вже потім під впливом християнства воно оформилося у те, що дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови у церкві і помолитися: „Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку”, „Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду”, „Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”.
А на Поділлі дівчата казали: „Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”
Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг – буде багато весіль.
Сніг дає привід порівнювати сніговий покрів з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння розповсюджуються і на неї.
У багатьох народів, зокрема і у слов’ян, покривало (фата) вважалося дуже важливою весільною оздобою, взагалі слугувало ознакою заміжжя. За описами арабського письменника XII ст. свідчиться, що якщо комусь подобалась дівчина, то він накидав їй на голову покривало і вона мусила стати його дружиною (точніше, мабуть, це була пропозиція до шлюбу). Та і зараз ми знаємо, що весільна фата ще широко представлена у весільному обряді.
Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.
В Карпатській Україні до Покрови остаточно поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Тому й казали: „Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома”.
Для того, щоб усi члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над iконою Богородиці, і розвiшувала його над вхiдними дверима. Пiд ним ставали, як йшли до церкви, i проказували:
Пресвята Покрiвонько,
Перед твоїм кривалом
Голови схиляємо.
Прохаємо, Покрiвонько,
Од лиха укрити,
Здоров’ячко наше
Знов нам обновити.
На Покрову майстри сходилися і покривали дах вдовиці
чи сироті „би щастя їх судьбу від нещастя накрило...”, що свідчить про існування давнього благородного звичаю допомагати членам Роду, які потребують цього.
Покрова – це також старовинне народне свято, пов’язане з культом поминання Предків та творення нових родин.
На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з Півдня дув низовий вітер, зима буде теплою, якщо дув вітер із Півночі – холодною, із Заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо сніг не випав, то його не буде і в листопаді.
Цікаво, що в народі зберіглося повір’я , що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: „Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.
Свято Покрови було введено у християнство в 10 столітті і має під собою чи то легенду, чи то подію, яка відбулася в Царгороді (Константинополі). Місто було оточене чужинцями (за різними джерелами – то могли бути як давні руси (скити) на чолі з князем Аскольдом, так і агаряни (магометани – араби або турки), і Божа Мати начебто покрила своїм омофором городян, які молилися на всенічній службі у Влахерській церкві.
Це побачив святий Андрій: пiд церковним склепiнням з’явилася Пресвята Богородица в оточеннi ангелiв, пророкiв i апостолiв і накрила своїм омофором православних християн. Це було провістям перемоги. Так і сталося: невдовзі надійшли воїни-захисники і звільнили населення від нападників.
Тобто християнське свято Покрова святої Богородиці запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від нападників. Причому за церковним календарем це звичайне собі невеличке святце, присвячене, практично, незначній події.
Візантійський патріарх проголосив (канонізував) „Свято Похвали Богородиці”, яка „допомогла візантійцям затопити скитів у Босфорі” (ще одне розходження - вже саме скитів). У п’яту суботу великого посту (а це, як відомо, навесні) греки з акафистом хвалять „Покрову” за таке „покровительство”.
Як бачимо, наведені джерела, а вони не єдині, засвідчують досить туманне, неоднозначне, малозначиме та порівняно нещодавнє походження свята. Одночасно бачимо досить вузьку „спеціалізацію” християнського свята – порятунок від ворога.
Очевидно, цей сюжет і прислужився тому, що для козаків
свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. В цей день у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:
А срібло-золото на три частини паювали:
Свято Покрови посідає почесне місце серед пошанованих свят на Україні. Що цікаво - шанується воно одночасно і християнами і рідновірами України, тільки зміст свята, навіть за однакової назви, зовсім різний.
Свято Покрови Матері Слави в Колодарі православних рідновірів ознаменовує засинання Природи, та вкривання Землі на зиму. Справді, в жовтні перші дерева втрачають листя, всі плоди уже дозріли: „Прийшла Покрова – на дереві голо”. Сивий Яр вступає в свою повну силу в першу п’ятницю, після дев’яти днів від осіннього рівнодення і ми вшановуємо Покрову Матері Слави. Це також свято вояцької честі та звитяги, на якому оборонці Матері-Землі показують свою вправність.
Незвичайна популярність та величність свята Покрови пояснюється дуже просто, хоч цього вперто не бажають визнавати і помічати представники християнства. Корені виникнення свята сягають сивої багатотисячолітньої давнини і пов’язані з космічним станом природи і, відповідно, особливим етапом у житті людини.
Які ж це особливості?
Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває
Землю або листям, або снігом.До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої.
До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на Землі (в тому числі сівба озимих) – завершений хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Це свято – покровитель весіль, початок сезону на сватання та весілля, які закінчувались за два тижні до Пилипівського посту. Це вже потім під впливом християнства воно оформилося у те, що дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови у церкві і помолитися: „Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку”, „Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду”, „Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”.
А на Поділлі дівчата казали: „Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг – буде багато весіль.
Сніг дає привід порівнювати сніговий покрів з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння розповсюджуються і на неї.
У багатьох народів, зокрема і у слов’ян, покривало (фата) вважалося дуже важливою весільною оздобою, взагалі слугувало ознакою заміжжя. За описами арабського письменника XII ст. свідчиться, що якщо комусь подобалась дівчина, то він накидав їй на голову покривало і вона мусила стати його дружиною (точніше, мабуть, це була пропозиція до шлюбу). Та і зараз ми знаємо, що весільна фата ще широко представлена у весільному обряді.
Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.
В Карпатській Україні до Покрови остаточно поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Тому й казали: „Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома”.
Для того, щоб усi члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над iконою Богородиці, і розвiшувала його над вхiдними дверима. Пiд ним ставали, як йшли до церкви, i проказували:
Пресвята Покрiвонько,
Перед твоїм кривалом
Голови схиляємо.
Прохаємо, Покрiвонько,
Од лиха укрити,
Здоров’ячко наше
Знов нам обновити.
На Покрову майстри сходилися і покривали дах вдовиці
чи сироті „би щастя їх судьбу від нещастя накрило...”, що свідчить про існування давнього благородного звичаю допомагати членам Роду, які потребують цього.Покрова – це також старовинне народне свято, пов’язане з культом поминання Предків та творення нових родин.
На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з Півдня дув низовий вітер, зима буде теплою, якщо дув вітер із Півночі – холодною, із Заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо сніг не випав, то його не буде і в листопаді.
Цікаво, що в народі зберіглося повір’я , що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: „Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.
Свято Покрови було введено у християнство в 10 столітті і має під собою чи то легенду, чи то подію, яка відбулася в Царгороді (Константинополі). Місто було оточене чужинцями (за різними джерелами – то могли бути як давні руси (скити) на чолі з князем Аскольдом, так і агаряни (магометани – араби або турки), і Божа Мати начебто покрила своїм омофором городян, які молилися на всенічній службі у Влахерській церкві.
Це побачив святий Андрій: пiд церковним склепiнням з’явилася Пресвята Богородица в оточеннi ангелiв, пророкiв i апостолiв і накрила своїм омофором православних християн. Це було провістям перемоги. Так і сталося: невдовзі надійшли воїни-захисники і звільнили населення від нападників.Тобто християнське свято Покрова святої Богородиці запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від нападників. Причому за церковним календарем це звичайне собі невеличке святце, присвячене, практично, незначній події.
Візантійський патріарх проголосив (канонізував) „Свято Похвали Богородиці”, яка „допомогла візантійцям затопити скитів у Босфорі” (ще одне розходження - вже саме скитів). У п’яту суботу великого посту (а це, як відомо, навесні) греки з акафистом хвалять „Покрову” за таке „покровительство”.
Як бачимо, наведені джерела, а вони не єдині, засвідчують досить туманне, неоднозначне, малозначиме та порівняно нещодавнє походження свята. Одночасно бачимо досить вузьку „спеціалізацію” християнського свята – порятунок від ворога.
Очевидно, цей сюжет і прислужився тому, що для козаків
свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. В цей день у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:А срібло-золото на три частини паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського Спаса,
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали –
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.
Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці.
Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву - Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день українського козацтва.
Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці. Отже сьогодні Покрова – це свято не тільки народне і релігійне, а й національне.
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали –
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.
Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці.
Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву - Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день українського козацтва.
Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці. Отже сьогодні Покрова – це свято не тільки народне і релігійне, а й національне.
15 лютого
Стрітення Господнє
У народній уяві Стрітення – це свято зустрічі Зими з Літом. Зима колись вважалася старою бабою в полатаному кожушку, приношених шкарбанах та дірявій хустині, поточеній мишами. А Літо — гарною, рум’яною дівчиною.
Після тривалої зими та тріскучих морозів з особливою радістю чекають перемоги літа над зимою. Врешті приходить Стрітення (2 лютого), і Зима, яка в народній уяві поставала старою бабою, вперше зустрічається з Літом, гарною, рум’яною дівчиною.
Християни східного обряду відзначають Стрітення Господнє (15 лютого) як пам’ять про те, що Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після його народження, де відбулася зустріч зі старцем Симеоном. Богослови тлумачать цю зустріч дитини Христа із Симеоном як зустріч Старого і Нового Заповітів, зустріч даного єврейському народу Закону Божого і найвищого закону Божественної любові, принесеного у світ Ісусом Христом.
Походження свята
Але корені цього свята уходять у сиву давнину. За язичницьких часів Стрітення називалося іще як Стрічення, Стріщення, Громниці, Зимобор. Головним дійством у цей день зустрічі двох стихій було освячення вогню і води.
Освячення вогню трансформувалося з прийняттям християнства у освячення свічок, які називали громничними. Освячували їх у церкві після освячення води, там же запалювали і несли до хати.
Протягом року зберігали такі свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи. Такі свічки, за повір’ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву – від бурелому чи граду, а членів родини – від “злого ока” та хвороб.
Запалювали громничну свічку у таких випадках:
- коли над оселею гуляє страшна негода;
- коли виникали труднощі при пологах;
- коли у селі пожежа, або катаклізм;
- коли починалася війна;
- коли людину схопить “чорна хвороба” (епілепсія);
- як людина помирала, запалювали свічку, аби спокійніше перейти їй у світ інший.
Також у цей день святять воду. Стрітенську воду збирали з бурульок і додавали до звичайної води, за повір’ями – така вода цілюща і лікує від багатьох напастей:
- лікує рани і внутрішні захворювання;
- рятує від “злого ока”, відьми, вовкулака, від “пристріту”;
- нею кропили вояків перед боєм та чумаків перед походом;
- пасічники окроплювали нею вулики на початку сезону
а господарі окроплювали худобу під час першого вигону на пасовисько;
- окроплювали стайні та обори від відьм, щоб “не виссали з корови молока”
Кого ж перемагає Літо?
На Стрітення припадає середина астрономічної зими, проте Літо починає потроху нагадувати про себе. До прильоту птахів ще далеко, а саме вони мають принести весну з Ірію на своїх крилах, але перші подихи теплого вітерцю починають гріти зиму.
У народній уяві зима уявлялася власною та незалежною старою бабою. У неї були свої слуги, які допомагали їй триматися увесь цей час.
Дід Мороз у праукраїнській міфології
Також знаний, як Дюдя, Зюзя, Дід Мороз, Морозко, Тріскун, Студенець – міфічний персонаж, чоловік баби-зими, що уявлявся огрядним велетнем зі снігом-інеєм на обличчі, у сніговому кожусі.
За повір’ям приходить 9 листопада з Залізної гори, найчастіше уособлюється в образі сердитого діда з булавою-кострубом у крижаному вбранні. У праслов’янському епосі займав місце бога зими й холоду, був родичем Сонця й Вітру, проте на час зими навіть могутнішим за них.
Баба-зима призначає його воєводою і він бере землю у своє володіння: сковує землю, заморожує ріки, заморожує ліс і від його холоду-духу скріплять дерева і стогне земля, люди ховаються до хат, а худоба – до хліву. Ані на полі, а ні в лісі не залишається нічого живого – усе ховається від зими, ховається від морозу.
Згадки про Діда Мороза знаходимо у давніх заклинаннях та обрядових ритуалах. Дід Мороз дуже злився на тих, хто не кликав його на кутю у Свят-вечір. Щоб того не сталося, господар виходив на поріг з ложкою куті і гукав: “Діду Морозе, діду Морозе, а йди до нас куті їсти! Коли не йдеш, то не йди на жито, пшеницю і всяку пашницю!”.
Дід Мороз у зарубіжній фольклорній традиції
У російській міфології М.Некрасов показав Мороза злим і жорстоким чаклуном, який морозив людей. У поемі «Мороз — Червоний ніс» Морозко заради забави вбиває в лісі бідну молоду селянську вдову, залишаючи сиротами її малолітніх хлоп’ят.
У англо-саксонській фольклорній традиції знаходимо повну відповідність слов’янському Діду Морозу. Ці народи називають свого міфічного персонажа Jack Frost, що уособлює злий зимовий холод і хрусткий мороз.
Відповідно до англо-саксонських традицій та вірувань до обов’язків Jack’а Frost’а входило малювання візерунків на вікнах. Цей персонаж крім власного мав щонайменше ще три втілення: Old Man Winter та Father Winter. Доречі з християнізацією Британії ім’я Father Winter було замінене на Father Christmas.
Натомість, у сучасній новорічній традиції ми спостерігаємо Діда Мороза, як привітного і лагідного до дітей добродія.
Тож звідки узявся такий незвичний для цього персонажа образ?
Дід Мороз, як різдвяний персонаж, у Росії вперше з’явився на Різдво у 1910 р., проте не отримав широкої популярності. Сучасний образ Діда Мороза формувався переважно радянськими художниками і кінематографістами, протиставляючи його американському Санті, що проник після Другої світової війни до Європи, і категорично мав протиставлятися будь-яким різдвяним традиціям.
За радянські часи образ Діда Мороза створений радянськими кінематографістами у 1930-х рр. У грудні 1935 р. соратник Сталіна, член Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР Павло Постишев опублікував в газеті «Правда» статтю, де запропонував організувати для дітей святкування Нового року.
У Харкові було організоване перше дитяче новорічне свято за участю позитивного Діда Мороза.
Як всім відомо, істина глаголить устами немовляти. Діти на підсвідомому рівні відчувають негативну енергетику образу Діда Мороза, що віками формувався народом. А тому і не дивно, що перша у житті дитини зустріч з Дідом Морозом стає м’яко кажучи шоковою. І лише після отримання подарунка та жартів перше враження змінюється на позитивне.
Сніговій
Другий персонаж, який допомагає зимі кличеться Сніговій. Він уявлявся чепурним дядьком-вуйком, зодягнутим у дорогі шати. Стоїть він на високій горі і за першим наказом Діда Мороза накидає лопатою на землю сніг.
Його діти-сніговії роздмухують сніг, і він рівненьким шаром лягає на землю. Таким чином Сніговій є приятелем Землі, бо укриває її ковдрою від сковуючого холоду. Весною цей сніг тане, напуваючи землю. Але він і боїться весни, бо улітає з першим подихом теплого вітру.
Завірюха та Метелиця
Це наступні персонажі зимового дійства. Завірюха – це гарна, огрядна, весела молодиця, що за наказом свого чоловіка із дітьми-сніговіями розносить сніг по всіх усюдах покриваючи ним землю, щоб добре було саньми їздити.
Метелиця – уявлялася молодою дівчиною, у білому вінку з білими стрічками, у корсетці. Метелиця гарно танцює, граючись зі снігом і підкидаючи його.
Після тривалої зими та тріскучих морозів з особливою радістю чекають перемоги літа над зимою. Врешті приходить Стрітення (2 лютого), і Зима, яка в народній уяві поставала старою бабою, вперше зустрічається з Літом, гарною, рум’яною дівчиною.
Християни східного обряду відзначають Стрітення Господнє (15 лютого) як пам’ять про те, що Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після його народження, де відбулася зустріч зі старцем Симеоном. Богослови тлумачать цю зустріч дитини Христа із Симеоном як зустріч Старого і Нового Заповітів, зустріч даного єврейському народу Закону Божого і найвищого закону Божественної любові, принесеного у світ Ісусом Христом.
Походження свята
Але корені цього свята уходять у сиву давнину. За язичницьких часів Стрітення називалося іще як Стрічення, Стріщення, Громниці, Зимобор. Головним дійством у цей день зустрічі двох стихій було освячення вогню і води.
Освячення вогню трансформувалося з прийняттям християнства у освячення свічок, які називали громничними. Освячували їх у церкві після освячення води, там же запалювали і несли до хати.
Протягом року зберігали такі свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи. Такі свічки, за повір’ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву – від бурелому чи граду, а членів родини – від “злого ока” та хвороб.
Запалювали громничну свічку у таких випадках:
- коли над оселею гуляє страшна негода;
- коли виникали труднощі при пологах;
- коли у селі пожежа, або катаклізм;
- коли починалася війна;
- коли людину схопить “чорна хвороба” (епілепсія);
- як людина помирала, запалювали свічку, аби спокійніше перейти їй у світ інший.
Також у цей день святять воду. Стрітенську воду збирали з бурульок і додавали до звичайної води, за повір’ями – така вода цілюща і лікує від багатьох напастей:
- лікує рани і внутрішні захворювання;
- рятує від “злого ока”, відьми, вовкулака, від “пристріту”;
- нею кропили вояків перед боєм та чумаків перед походом;
- пасічники окроплювали нею вулики на початку сезону
а господарі окроплювали худобу під час першого вигону на пасовисько;
- окроплювали стайні та обори від відьм, щоб “не виссали з корови молока”
Кого ж перемагає Літо?
На Стрітення припадає середина астрономічної зими, проте Літо починає потроху нагадувати про себе. До прильоту птахів ще далеко, а саме вони мають принести весну з Ірію на своїх крилах, але перші подихи теплого вітерцю починають гріти зиму.
У народній уяві зима уявлялася власною та незалежною старою бабою. У неї були свої слуги, які допомагали їй триматися увесь цей час.
Дід Мороз у праукраїнській міфології
Також знаний, як Дюдя, Зюзя, Дід Мороз, Морозко, Тріскун, Студенець – міфічний персонаж, чоловік баби-зими, що уявлявся огрядним велетнем зі снігом-інеєм на обличчі, у сніговому кожусі.
За повір’ям приходить 9 листопада з Залізної гори, найчастіше уособлюється в образі сердитого діда з булавою-кострубом у крижаному вбранні. У праслов’янському епосі займав місце бога зими й холоду, був родичем Сонця й Вітру, проте на час зими навіть могутнішим за них.
Баба-зима призначає його воєводою і він бере землю у своє володіння: сковує землю, заморожує ріки, заморожує ліс і від його холоду-духу скріплять дерева і стогне земля, люди ховаються до хат, а худоба – до хліву. Ані на полі, а ні в лісі не залишається нічого живого – усе ховається від зими, ховається від морозу.
Згадки про Діда Мороза знаходимо у давніх заклинаннях та обрядових ритуалах. Дід Мороз дуже злився на тих, хто не кликав його на кутю у Свят-вечір. Щоб того не сталося, господар виходив на поріг з ложкою куті і гукав: “Діду Морозе, діду Морозе, а йди до нас куті їсти! Коли не йдеш, то не йди на жито, пшеницю і всяку пашницю!”.
Дід Мороз у зарубіжній фольклорній традиції
У російській міфології М.Некрасов показав Мороза злим і жорстоким чаклуном, який морозив людей. У поемі «Мороз — Червоний ніс» Морозко заради забави вбиває в лісі бідну молоду селянську вдову, залишаючи сиротами її малолітніх хлоп’ят.
У англо-саксонській фольклорній традиції знаходимо повну відповідність слов’янському Діду Морозу. Ці народи називають свого міфічного персонажа Jack Frost, що уособлює злий зимовий холод і хрусткий мороз.
Відповідно до англо-саксонських традицій та вірувань до обов’язків Jack’а Frost’а входило малювання візерунків на вікнах. Цей персонаж крім власного мав щонайменше ще три втілення: Old Man Winter та Father Winter. Доречі з християнізацією Британії ім’я Father Winter було замінене на Father Christmas.
Натомість, у сучасній новорічній традиції ми спостерігаємо Діда Мороза, як привітного і лагідного до дітей добродія.
Тож звідки узявся такий незвичний для цього персонажа образ?
Дід Мороз, як різдвяний персонаж, у Росії вперше з’явився на Різдво у 1910 р., проте не отримав широкої популярності. Сучасний образ Діда Мороза формувався переважно радянськими художниками і кінематографістами, протиставляючи його американському Санті, що проник після Другої світової війни до Європи, і категорично мав протиставлятися будь-яким різдвяним традиціям.
За радянські часи образ Діда Мороза створений радянськими кінематографістами у 1930-х рр. У грудні 1935 р. соратник Сталіна, член Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР Павло Постишев опублікував в газеті «Правда» статтю, де запропонував організувати для дітей святкування Нового року.
У Харкові було організоване перше дитяче новорічне свято за участю позитивного Діда Мороза.
Як всім відомо, істина глаголить устами немовляти. Діти на підсвідомому рівні відчувають негативну енергетику образу Діда Мороза, що віками формувався народом. А тому і не дивно, що перша у житті дитини зустріч з Дідом Морозом стає м’яко кажучи шоковою. І лише після отримання подарунка та жартів перше враження змінюється на позитивне.
Сніговій
Другий персонаж, який допомагає зимі кличеться Сніговій. Він уявлявся чепурним дядьком-вуйком, зодягнутим у дорогі шати. Стоїть він на високій горі і за першим наказом Діда Мороза накидає лопатою на землю сніг.
Його діти-сніговії роздмухують сніг, і він рівненьким шаром лягає на землю. Таким чином Сніговій є приятелем Землі, бо укриває її ковдрою від сковуючого холоду. Весною цей сніг тане, напуваючи землю. Але він і боїться весни, бо улітає з першим подихом теплого вітру.
Завірюха та Метелиця
Це наступні персонажі зимового дійства. Завірюха – це гарна, огрядна, весела молодиця, що за наказом свого чоловіка із дітьми-сніговіями розносить сніг по всіх усюдах покриваючи ним землю, щоб добре було саньми їздити.
Метелиця – уявлялася молодою дівчиною, у білому вінку з білими стрічками, у корсетці. Метелиця гарно танцює, граючись зі снігом і підкидаючи його.
 |
Зустріч Зими з Літом
|
На Стрітення Зима одягає сім кожухів, а Літо з’являється у самій сорочці. І тоді вони змагаються хто кого переможе.
- Помагай Біг тобі, Зимо.
- Дай, Боже, здоров’я, – відповідає Зима.
- Бач, Зимо, – каже Літо, – що я наробило і напрацювало – ти поїла і попила.
На Стрітення Зима лютує, бо відчуває, що слабне. Уже через місяць прийде перше літнє тепло і Весна вступить у свої законні права. Саме на Явдохи (14 березня) колись відзначали Новий Рік, а тепер зустрічають Весну, закликаючи її веснянками.
Стосовно ж погоди, то на Стрітення існує неймовірна кількість прикмет та прислів’їв, що часто суперечать одна одній. Отже:
* Якщо під вечір потеплішало, то вважалося, що літо перемогло, а тому — «Зима йде туди, де було літо, а літо йде туди, де була зима».
* Якщо на Стрітення півень нап’ється води, то хлібороб набереться біди.
* Якщо на Громницю півень нап’ється водиці, то на Юрія кінь напасеться травиці.
* На Громницю маєш зими половицю.
* На Громницю ведмідь буду свою або руйнує, або заново будує.
* Якщо сонце ясне на Громницю буде, то багато снігу випаде всюди.
* Як на Громницю день ясний, то буде льон прекрасний.
* Як на Громницю з дахів ся тече, то зима довго ся приволоче.
* Як на Стрітення заметіль дорогу перемітає, то корм відмітає.
* Як на Стрітення капає зі стріхи – не буде з літа потіхи.
* Як капає зі стріх, так капатиме з вуликів.
* Ясний і тихий день — на хороший врожай і рійбу бджіл.
* Коли на Стрітення відлига — пропаде ще весна надовго.
* Якщо на деревах іній — вродить добре гречка й бульба.
* Якщо вранці випав сніг — на врожай ранніх хлібів, коли ж у полудень — зернові будуть середні, а увечері — недорід.
* На дахах довгі бурульки — стільки ще випаде снігу.
* На Стрітення повертається птиця до гнізда, а хлібороб до плуга.
* Як капає зі стріх, то так капатиме з очей (себто повернуться морози).
* Якщо на Стрітення холодно, то вже скоро весна.
Немає коментарів:
Дописати коментар